У сучасному суспільстві патріотичне виховання молоді є не лише одним із важливих напрямків у навчально-виховному процесі – в сучасних політичних умовах воно стало пріоритетним. Сьогодні це питання є особливо актуальним, адже на сході нашої Батьківщини уже який час поспіль проводиться антитерористична операція, у котрій активну участь беруть бійці нашої 51-ї окремої організованої бригади.

Минулої суботи старшокласники ЗОШ №5, за попередньою домовленістю з керівництвом військової частини та при сприянні Віталія Васильовича Карпука, прибули на екскурсію з метою быльше дізнатися про історію механізованої бригади. Коли ми підійшли до КПП, нас непривітно зустріла група жителів нашого міста, котрі прийшли з вимогою повернути з АТО юнаків, призваних ще у квітні. Якоїсь миті ми зрозуміли, що в очах родичів воїнів, котрі все ще не повернулися додому, відсвічує зовсім не неприязнь до нас, а біль і туга...

На території військової частини нас зустрів капітан В.М.Українець, який і став нашим гідом. Спершу нам показали загальні приміщення: казарми, їдальню, клуб, де можна провести дозвілля, а згодом і музей. Майстерно переплітаючи реальні факти з цікавими історіями, Василь Мирославович надзвичайно цікаво розповів про заснування нашої механізованої бригади, котра, як виявилось, була сформована із 51-ї гвардійської стрілецької дивізії, а та, в свою чергу, утворилась із 76-ї дивізії ще в середині Другої світової війни. Саме 23 листопада 1942  рокуза участь у боях під Сталінградом їй було надано високий статус гвардійської. Потім вона була перейменована в 51-у гвардійську мотострілецьку дивізію, якою пробула до 1992 року, а вже на початку незалежності України буда реорганізована в 51-у механізовану. На сьогоднішній день її повна звучить як 51-а окрема гвадійська Перекопсько-Харківська Празько-Волинська ордена Леніна двічі Червонопрапорна ордена суворова і Кутузова механізована бригада.

Як мовчазні свідки розповідей про війну, стоять на постаментах гармати та боєголовки, безліч медалей відсвічують на стендах, картини війни, вражаюче реалістичні, здавалось, оживають під нашими допитливими поглядами. А скільки різних фотографій капітанів, командирів полків, батальйонів, дивізій чи й простих солдатів – по завершенню війни, на з’їздах, річницях та нагородження наступних поколінь офіцерів!Усі – з детальними підписами: нащадки ні про кого не забудуть!

Згодом нам випала нагода поглянути на бойові машини, які вже побували на війні, - далеко не нові, з ум’ятинами та подряпинами. Залишається лише здогадуватися, які випробування випали на долю військових, що перебували в цих танках чи БМП. Усього, пережитого ними, не кажуть в новинах, не розповідають самі юнаки, повернувшись додому. Залишається тільки якийсь особливий відбиток в їхніх очах… На деяких машинах майорять жовто-блакитні прапори – подекуди розірвані кулями, припилюжені пилом чужих доріг і думок, але все ж непереможні, як українська душа. Деяка техніка, мов мовчазна сторожа, ще й досі стоїть у величезних ангарах, чекаючи своєї черги оберігати від ворожих залпів та бронебійних снайперських куль, від яких не рятують звичайні бронежилети. Аби зменшити силу потрапляння ворожих залпів, на БМП та БТРах встановлено захисні сітки – звичайні металеві грати, потрапляючи на які, снаряд детонує завчасно та не наносить значної шкоди воїнам, які щодня ризикують своїм життям поблизу кордону з колись братньою державою.

На території військової частини ми помітили симпатичних цуценят, солдатських улюбленців, які, напевне, теж вчаться захищати свою Батьківщину.

Після такої пізнавальної екскурсії ми з захопленням слухали історії про випадки в АТО з життя капітана Василя Мирославовича Українця, і перед нашим внутрішнім зором оживали події, яким уже півроку немає кінця. Там, де ведуться сплановані  бойові дії на території нашої держави, уже немає місця дитячим іграм та несерйозності, як, зрештою, і політичним амбіціям. Люди гинуть по-справжньому, а ті, кому вдалося пережити сьогоднішній день, не знають, чи зустрінуть світанок, чи проведуть поглядом сонце, яке котиться додому, на захід. Скільки українських родин не діждуться рідного сина, люблячого батька чи коханого чоловіка? Скільки бійців зникло безвісти? Скільки ще потрібно пролити крові, щоб зупинити  цю війну? Ми, старшокласники, всім серцем вболіваємо за наших захисників і бажаємо тільки миру своїй державі!

Форманюк Олена,

учениця 10-А класу ЗОШ №5.